думки про смерть

Страх огортає мене. Це страх смерті. Страх того, що я просто перестану існувати.

Тяжко те, що я не можу ні з ким поділитися цим. Усі люди лякаються, страхаються

мене, наче прокаженого. Бо мій страх, те, що я переживаю — теж живе в них. Скільки

було тих, з ким я хтів поділитися цим страхом, але всі вони відходили від мене.

Багато було тих, хто не хтів відчувати, переживати цей страх. Це були чудові, гарні,

думаючі люди. Вони теж відчували цей страх, але так само боялися його. Вони

воліли про це не думати. Я для них був певною згадкою про смерть. Наче тим

покійником, якого небезпечно тримати в домі. Бо він починає смердіти і портити

життя оточуючим. Його треба якомога швидше поховати, позбутися. Вони, ці люди,

воліти жити і насолоджуватися життям, так наче нема ніякої смерті, життя вічне —

не переживай, веселися. Веселися якомога гучніше, сильніше — так, щоб заглушити

у собі усі ці погані думки. Так щоб вони втратили силу і перестали турбувати тебе.

Хай твій розум стане порожнім. Не треба ні про що думати. Бо якщо почнеш думати,

то побачиш логіку життя, що все прямує до смерті. Життя народжується для того,

щоб померти. Хтось пише твір, усі читають його, а завтра вже не згадують про

автора. Хіба що можуть згадати як було добре тоді. Сильніший слабіє і віддає те, що

ще встиг придбати доки був сильним тому, хто вже сильніший сьогодні. Ніхто і ніщо

не є вічним. А Той Хто справді Вічний — Той поза нашим життям. Його не можна

побачити, торкнутися. Він ніби схований. До Нього одна дорога — віра. Ти маєш

довіритися. І навіть вмираючи віддати свій останній подих Йому. Такий закон віри.

Що ж я розумів тих, хто не хтів думати. Вони знаходили різні причини для цього.

Хтось просто нарікав, говорив, що все не так. Для нього було достатньо того, що він

усе критикував. Його позиція ясна. Він не хоче перейматися трудом, важкістю

відповідальності і можливих помилок. Для мене така позиція цілком не прийнятна.

Для чого життя, якщо його не можна використати? Краще бути мертвим героєм,

аніж живим негідником. Краще написати свій єдиний твір і піти у небуття.

Принаймні буде що згадати. Комусь наповнити читаючи порожняву свого життя.

Тоді ти можеш спокійно сказати, що не втратив свого життя дарма. Принаймні ти

був світлом, хай маленьким і короткочасним для когось. Це не твоя справа увійти у

вічність. Як ти взагалі мерзенний земний пил можеш мріяти про вічність, якщо

навіть зорі тускніють і втрачають свій блиск? Лише Той Хто живе у Вічності може

наблизити тебе до Себе і наповнити Своїм Життям; у собі ти його не маєш. Чому так

— спитай у мудрих: може вони тобі дадуть відповідь.

А інші, вони були настільки сліпі, настільки звикли не думати, що я для них був

певною загадкою. Як ти можеш думати про смерть — ніби питали вони мене. Там де

я, смерті нема, там де є смерть, мене нема. Саме такими думками вони жили. Дехто

навіть вважав мене хворим лише на основі того, що я думаю про смерть, її відчуваю.

Ти не можеш цього. І я був для них персоною нон-грата. З якою не можна

спілкуватися. Треба позбавити мене усіх прав. Ізолювати. Як того, хто небезпечно

хворий і чия зараза може перекинутися на інших. Чого ти хочеш — питали вони. В

тебе є тіло, їжа, одежа, тебе люблять люди — чого тобі ще треба? Вони просто не

розуміли мене. Що ж тут було простіше. Легше прощатися з тими, кого ти так і не

пізнав. Хіба можна зрозуміти того, хто не думає, не живе осмислено? Можна

зрозуміти його позицію, але пізнати їх не можна. Однак любов, єдина річ, яка

пролазить усюди і не боїться смерті, була і тут. Я любив цих людей. Мені було шкода

їх. Але я не знав чим їм допомогти. Говорити про смерть — для мене це все одно

було, що давати їм отруту. Як можна говорити про зло малій дитині?! Для чого у

того, хто надіється відбирати цю опору? Я просто не смів. Я шуткував з ними і

намагався робити вигляд, що мене нічого не турбує. Я був для них своїм. Вони

ніколи так і не зрозуміли, що я ніби з іншої планети. Вони ніколи не розуміли мене.

Але я не міг вчинити так, як вони мені радили — не думати. Ні, звичайно, можна

було почати пити, гуляти; я просто не знаю які ще є можливості, спроби для того,

щоб не думати. Я навіть пробував, скажу чесно. Але нічого не допомагало. Та я знав

це і перед цим. Якби Бог у мене відібрав розум — ось яка думка нуртувала у мені. Я

навіть проклинав свій дар. Але потім я зрозумів, що це не прокляття, як я думав

раніше. Ні, я не хочу сказати, що інші люди жалюгідні. Не я роздавав дари. Не я

придумував цей світ. Хоча інколи мені здається, що він створений якось дуже гостро.

У ньому нема жодних гарантій для того, щоб він міг безпечно існувати. Як можна

було допустити до того, що людина, маленька істота може зруйнувати цілу планету?

Той Хто це допустив безперечно могутній та мудрий. Настільки що Він Сам не

боїться зла. Він знає що Він сильніший за всіх. І ніщо не може зруйнувати Його план,

якій Він замислив. Перед тим я схиляю свою гордовиту голову.

Я зрозумів, що мої думки є єдиною втіхою для мене самого. Вони є ніби тим

світочем, який хоч і не може розігнати темряву ночі, однак може підтримати в мені

самому надію. Він є тим обпертям, на яке я можу спертися, щоб вистояти. В мене є

якась ще надія. Безперечно, якщо існує Вічне Світло та Сенс, то я завдяки цьому

малому світочу можу дочекатися Його прояви. Наче маленька свічка, якої

сподіваюся вистачить на ніч мого життя, може просто допомогти мені дочекатися

ранку. Та і не тільки просто бездіяльно чекати. Але навіть щось робити. Щось

роздивитися навколо себе. Щось почати робити. Хтів би написати тут — знайти

когось. Але нажаль поки мої пошуки закінчилися нічим. Хоча хто зна?

думки про смертьКрик души

думки про смерть
Крик души